ЕСЕ, ІНТЕРВ'Ю, КРИТИКА, КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ, НОВИНИ, ТЕКСТИ ВІД & ПРО ХУДОЖНИКІВ

СИТУАЦІОНІСТСЬКИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ: ІДЕЇ І КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ

«Якщо світ перевернути догори дриґом, істина в ньому стане брехнею»
- Гі Дебор, «Суспільство спектаклю»

Ситуаціоністський Інтернаціонал піднімає питання про подолання меж мистецтва і говорить про єдиний погляд на мистецтво і політику. Однак, це не означає підкорення мистецтва політиці. На думку ситуаціоністів, які почали розглядати свою епоху, відкинувши ілюзії, стало зрозуміло, що не існує вже сучасного мистецтва, як і організованої революційної політики. Повернути ці сфери може лише їх подолання. Ситуаціоністський рух одразу оголосив себе в якості авангардного мистецтва, яке буде охоплювати експериментальне дослідження у сфері створення повсякдення і шукати нові теорії та практики для нового революційного протесту. Тільки поєднавши ці дві сфери в єдину дію, можна створити щось фундаментальне в культурі. Зрозуміти сутність існуючого суспільства неможливо без всеосяжної його критики, продиктованої протилежним прагненням до свободи творчої дії, до набуття кожною людиною контролю над власною історією на всіх рівнях.

Люди, які входили до складу Ситуаціоністського Інтернаціоналу за своєю натурою були людьми пристрасними. Вони завжди відкидали загальноприйняту систему на користь чогось справжнього, руйнували мистецькі канони заради можливості абсолютно інших форм.


Розглядаючи історію Ситуаціоністського інтернаціоналу і біографії ситуаціоністів, можна помітити фрагментарність, нелінійність в їх практиках, але це не заважає нам відчути пристрасть справжніх атмосфер, які прагнули віднайти ситуаціоністи. У часи після Другої Світової війни свідома спроба сюрреалістів руйнувати культуру зсередини, що дозволила їм стати художнім і літературним "рухом", відволікала їхні сили від політики. Вичерпавши себе як напрямок – політично і творчо, європейські культурні радикали розкололися на ізольовані групи дисидентів. Саме з цих груп через десять років виникне Ситуаціоністський Інтернаціонал.

Якщо дивитись на витоки Ситуаціоністського Інтернаціоналу здалеку, то варто відзначити середину 40-х років, коли Ісидор Ізу заснував летризм і підірвав ситуацію в мистецтві. Народившись у Румунії і вцілівши під час війни у єврейській сім'ї, він у сімнадцять років формулює свою історію культури у 1942 році. Старий світ не можна відбудувати, тому потрібно створити абсолютно новий, з іншого матеріалу. Таким матеріалом Ісидор Ізу обирає літеру (lettre), звідси і назва «летризм» (франц. Lettrisme) . Мета авангардного поетичного руху буде розкладання поезії на першоелементи – літери. Ісидор Ізу стане дуже популярним у 1950 році через фільм «Трактат про багно і вічність». Це чотирьохгодинний фільм, де Ісидор Ізу гуляє вулицями Парижу - Лівий берег, Латинський квартал, район Сен-Жермен. Він гуляє, як фланер - без жодної цілі, не дивлячись на визначні пам'ятки і нехтуючи фактурою. Згодом, така практика з'явиться у ситуаціоністів і матиме назву «дрейф». Протягом всього фільму автор декламує текст про свою концепцію культури та летризм. Ісидора Ізу можна вважати частково ідеологом молодіжної революції 60-х через фільм «Трактат про ядерну економіку: Молодіжне повстання». У ньому автор відводить роль молоді роль нової революційної сили і називає цей клас «пролетаріат суспільства споживання». В цьому фільмі йде перегукування з фільмом Ейзенштейна «Панцерник Потьомкін» - кадри з палубою корабля, де майоріє червоний прапор догори дриґом [1].

Ісидор Ізу, Летризм, 1966
Ісидор Ізу, Летризм, 1966

У 1951 Гі Дебор знайомиться з Ісидором Ізу і вступає у Летристський Інтернаціонал. Однак, через рік Гі Дебор з трьома летристами влаштовують відому акцію проти Чарлі Чапліна, називаючи його «фашистською комахою». Текст був підписаний "Летристським Інтернаціоналом", але Ісидор Ізу відхрещується від витівки Гі Дебора і його друзів. У відповідь Гі Дебор виключає Ісидора Ізу з Летристського інтернаціоналу, поклавши початок постійним протиріччям в середині групи, що буде притаманно Гі Дебору протягом всієї історії ситуаціонізму. Часто теоретики підкреслюють ці нескінченні розколи в середині Ситуаціоністського Інтернаціоналу, наголошуючи на хаосі, байдужості, зазнаванні митців і їхній пристрасті до алкоголю. Всі ці речі називають причинами несерйозності їх дій, в результаті чого був провал травневої революції 1968-го. Однак, не варто розглядати Ситуаціоністський Інтернаціонал лише у такому ракурсі, адже, аналізуючи історію руху, це все здається не таким значним моментом. Важливим є те, як ситуаціоністи проживали своє життя, і те, що їм вдалося з нього зробити, запропонувавши свої альтернативи суспільству.

Отже, у 1957 році Гі Дебор разом з представниками кількох художніх і лівих організацій проголошують в Італії Ситуаціоністскій Інтернаціонал (СІ), який проіснував до 1972 року. Якщо слово ‘летризм’ походить від слова літера, то ситуаціонізм апелює до ситуації. Хоча сам Гі Дебор завжди про це казав так: «Безглуздий термін... Не існує такого поняття, як ситуаціонізм, що означав би вчення про тлумачення існуючих умов. Поняття ситуаціонізму, очевидно, розробляється антиситуціоністами» [2]. Це буде головна практика ситуаціоністів, мета якої буде конструювання ситуацій, що будуть розривом всередині суспільства споживання. Можна проводити аналогію конструювання ситуацій з гепенінгами. 

Першим гепенінгом офіційно вважають художню акцію американського художника А. Капроу, яка була проведена через рік (1958) після заснування Ситуаціоністського інтернаціоналу. Ця робота мала назву «18 гепенінгів у 6 частинах» і була представлена в Нью-Йорку. Від назви цього перформансу і з’явився термін «гепенінг». Художник розмежував простір галереї на три частини за допомогою пластмасових перегородок. Відвідувачі могли спостерігати оркестр, дівчину, яка роздає апельсини і художника, який запалює сірники [3]. Гепенінг – це створення провокативної ситуації у мистецьких цілях. Творців гепенінгів і ситуаціоністів об’єднує те, що вони прагнули вийти за межі фігуративного та статичного мистецтва і об’єктом у новому мистецтві майбутнього має стати імпровізаційна діяльність людини. Різницею ж може бути між ними те, що ситуаціонізм більше мав на увазі соціально-політичну дію, ніж художню. Хоча, звісно, бували випадки гепенінгів з політичним ухилом і цілком естетичні жести ситуаціоністів [4].

Травень 1968-го став часом і простором втілення ситуаціоністських практик. Хоча Ситуаціоністський Інтернаціонал ніколи не прагнули стати масовою організацією, вони стали лідерами цієї боротьби. Гі Дебор писатиме у «Address to All Workers» про те, що паризький танець революції розповсюджується по всім столицям світу – Москва, Вашингтон, Токіо. Пролетаріат скоро захопить ці цитаделі відчуження. Цей початок революційного руху, який поки не знає нічого, окрім усвідомлення того, що вже зроблено для перемоги. Бюрократичним революціонерам вже пізно виправлятися, хоча деякі і закликають створити загальну організацію «потрібно об’єднати усі справжні сили революції… чи це марш під прапором Троцького або Мао, анархії чи ситуаціонізму» [5]. Однак, на думку ситуаціоністів, усі жалюгідні анархістські федерації, не мають нічого спільного зі справжньою революцією: «справжня революція не змінить свого засудження бюрократії».

Травневі події 1968 р. у Франції, Фотографія
Травневі події 1968 р. у Франції

Лозунги, які придумали набагато раніше ситуаціоністи, нарешті з’являються у 1968 на стінах Сорбони та інших університетів. Звісно, найпопулярніший з них, що став обличчям цієї революції був «Будьте реалістами, вимагайте неможливого», але і багато інших стали цитатами 20 століття: «Більше споживаєш – менше живеш», «Вся влада уяві!», «Я видаю бажане за реальність, бо я вірю в реальність своїх бажань» [6]. І звісно ще один вислів Гі Дебора, у якому можна простежити одну з головних ідей ситуаціоністів: «Ніколи не працюйте».

Ідея «ніколи не працюйте» базувалась на переконаннях ситуаціоністів про те, що сучасна людина працює заради того, щоб обслуговувати нав’язані їй потреби та цінності. Розвиток технічного прогресу дає можливість повного дозвілля – але суспільство споживання робить все, щоб для нього не було місця: «Однакова енергія відбирається у робітничого класу, як у часи його роботи, так і в часи його відпочинку, підтримуючи хід турбін влади, яку охоронці старої теорії блаженно змащують своїм формальним протиборством» [7]. Вільний час не може стати вільним по-справжньому, доки ми живемо у розумінні того, що дозвілля – це відпочинок перед працею, а не самоціль. Питання дозвілля і рутинної праці піднімали ще летристи у 1954 році: «Найважливішим питанням революції є питання про дозвілля» [8]. На цих ідеях базувалась альтернативна економіка, яку підтримували ситуаціоністи. У 1950-ті летристи почали видавати журнал «Potlach», названий на честь ритуального дійства індіанців. Під час потлача відбувався обмін дарами між племенами, роздаровували своє майно та їжу, а усі залишки знищували. Потлач є обігом багатств, але виключає можливий торг: «Найчастіше це урочисте дарування значних багатств, що підносив вождь своєму супернику з метою принизити, кинути виклик, зв'язати зобов'язанням. Той, хто отримав дар, повинен змити з себе приниження і прийняти виклик, йому необхідно виконати зобов'язання, отримане разом з даром ... це він міг зробити новим потлачем, більш щедрим, ніж перший: він повинен віддати борг з надлишком. Дар - не єдина форма потлача: суперникові кидають виклик і урочистим руйнуванням багатств ... Він багатий тим, що демонстративно знищив те, що стає багатством лише в момент свого знищення ... Але багатство, здійснюване у потлачі - в споживанні заради іншої людини, фактично існує лише остільки, оскільки в результаті знищення багатства цей інший змінюється ... Зразкова сила потлача полягає у можливості для людини заволодіти тим, що вислизає від неї, поєднати безмежний рух всесвіту з притаманною йому самому обмеженістю» [9].

Гі Дебору сподобалась ідея свята, що повністю заперечувало приватну власність і капіталістичні цінності, спочатку описану відомим французьким етнографом і соціологом Марселем Моссом (1925), а згодом описаний як символ безвідплатної витрати Жоржем Батаєм (1949). Слідом за Жоржем Батаєм ситуаціоністи мріяли про "суспільство витрати" - єдину, на їхню думку, реальну альтернативу суспільству споживання [10]. Символом економіки безглуздого споживання Гі Дебор називає бунти в Уоттсі, передмісті Каліфорнії у 1965 році, що були спричинені високим рівнем безробіття та расовою дискримінацією.

Арешти під час повстання в Уоттсі, 1965, Фотографія
Арешти під час повстання в Уоттсі, 1965

У статті "Зліт і падіння економіки, заснованої на споживанні вистави" Гі Дебор описує те, що бунтівники виносили з магазинів телевізори і холодильники, хоча у них вдома не було електрики. "Мародерство, - писав він, - є природньою відповіддю на протиприродне і нелюдське суспільство великої кількості предметів споживання. Реальні бажання починають виражати себе у радісному святі, в руйнуванні, у потлачі. Люди, які знищують товари споживання, показують свою перевагу над товарами споживання. Полум'я уоттсівських пожеж споживає товари споживання. Коли людина, у якої в будинку немає електрики, краде холодильник, вона трансформує брехню достатку в істину гри" [11]. Свято у повсякденному житті мало замінити смуток повсякдення - це була головна ідея революції повсякденного життя, яку описував у своїй книзі Рауль Вангейм «Трактат про вміння жити для молодих поколінь» (1967). Автор описує стан суспільства, де поліпшення стандартів комфорту життя призводить в решті-решт лише до зростання нудьги. У відповідь на слова Карла Маркса «пролетаріату немає що втрачати, крім своїх кайданів» Рауль Вангейм написав «немає що втрачати, крім свого виживання» [12]. Однак, своє виживання людина може втрачати також двома способами: втрачаючи життя чи будуючи його. Виживання є повільною смертю, тому часто виникає спокуса загинути швидше. Р. Вангейм це порівнює з натисканням на акселератор спортивної машини: «Так, в негативному сенсі, люди живуть запереченням виживання. Або ж, навпаки, люди намагаються виживати як анти-виживаючі, концентруючи свою енергію на збагаченні свого повсякденного життя. Вони заперечують виживання, але включають його в своє конструктивне святкування життя. У цих двох тенденціях можна побачити шлях, яким слідує одна суперечлива тенденція до розкладання і подолання» [13]. У революції 1968-го дана ідея [14] втілиться у гаслах: 

«Сум – контрреволюційний»;


«Ми не хочемо жити у світі, в якому впевненість, що ти не помреш від голоду, міняється на небезпеку померти від суму» .


Ситуаціоністскій Інтернаціонал виріс не тільки з теорії авангарду, а й французької марксистської традиції. Післявоєнний період зробив можливим перетин авангарду і соціалізму. Оприлюднення злочинів сталінізму і троцькізм, який зазнав поразки, перетворили Париж на плацдарм для виникнення нових синтезів. Особливо важливе значення для суперечок, які знову виникли в роботах ситуаціоністів в 1960-і роки, мали ідеї Корнеліуса Касторіадіса і групи, яка виникла навколо журналу Socialisme ou Barbarie ("Соціалізм або варварство"); до якої певний час був залучений і ситуаціоністський теоретик Гі Дебор.

Гі Дебор, Мішель Бернстайн і Асгер Йорн з дружиною, Фотографія
Гі Дебор, Мішель Бернстайн і Асгер Йорн з дружиною

Socialisme ou Barbarie відійшов від напрямку троцькізму через розбіжність в питанні про передбачення Л.Троцьким світової революції, а також в якості протесту зростаючого репресивного характеру в середині Четвертого Інтернаціоналу. К.Касторіадіс також критикував ленінську ідею авангардної партії, вважаючи, що єдина політична організація, здатна подолати тенденції до ієрархізації та інтеграції в систему, повинна базуватись на незалежному самоврядуванні - робочих радах. Робочі ради були не тільки засобом, а й метою суспільної перебудови. Ця віра в ефективність "комунізму робочих рад" пізніше стане відмінною рисою ситуаціоністської думки, в тому вигляді, в якому вона втілювалася в життя протягом короткого періоду подій 1968 року.

Ідея робочих рад на той час була прикладом перетину анархізму і марксизму, яка була лейтмотивом Ситуаціоністського інтернаціоналу. Адже, вони не приймали догми «наукового соціалізму» і не поділяли богемний гедонізм, який нехтував будь-якими дисциплінами. Тому, ситуаціоністи намагалися синтезувати ці дві традиції у практику, яка могла б подолати перешкоди, які знищують в суспільстві революційний потенціал [15]. Ситуаціоністський Інтернаціонал став поєднанням культурних та політичних течій, що цілком свідомо вступали у контрреволюцію з існуючим суспільством. У тексті, підготовленому як заява про створення Ситуаціоністського Інтернаціоналу, Гі Дебор говорить про основні тези для нової організації: «Те, що називається культурою, відображає і визначає можливості організації життя в даному суспільстві. Наша епоха в основі своїй характеризується відставанням революційної політичної дії від розвитку сучасних можливостей виробництва, які вимагають кращої організації світу» [16]. 

Справжнім взлетом ситуаціоністської творчості стали 1957-1962 роки. У мистецькому напрямку вийшли статті Асгера Йорна про «модифіковані портрети» [17] та архітектурні фантазії Константа. Водночас це і час написання головних політичних текстів ситуаціоністів, які стануть базисом для травневої революції 1968-го. Це був період розквіту Гі Дебора і Рауля Вангейма як теоретиків і агітаторів завдяки працям «Суспільство спектаклю» і «Революція повсякденного життя». Термін агітація у даному контексті вживається у сенсі Луначарського: «Агітація відрізняється від пропаганди тим, що вона зважає на почуття слухачів і впливає безпосередньо на їх волю. Вона змушує майоріти усіма фарбами зміст революційної проповіді» [18].

Оскільки ситуаціоністи розробляли свої теорії і практики в десятиліття після 1957 року, їх мало хто знав за межами авангардних і ультралівих кіл. Багатьом вони здавалися дуже відірваними від життя і від «справжньої» політичної реальності. Однак, у 1968 році ідеї про суспільство спектаклю нарешті всім здалися достатньо серйозними і очевидними.


Авторка: Ніна Маніта, культурологиня.

Список використаної літератури:
1.Изу И., Леттризм: Тексты разных лет, с.165-184.
2.Knabb K., Preliminary Problems in Constructing a Situation, [in:] Situationist International Anthology.
3.Kaprow A., Essays on the Blurring of Art and Life: Expanded Edition, с. 247-252.
4.Зонтаг С., Хэппенинги: искусство безоглядных сопоставлений.
5.Entragés-Situationist International Commitee. Council for Maintaining the Occupations. 30 May 1968.
6.Knabb K., Graffiti, [in:] Situationist International Anthology.
7.Вангейм Р., Трактат об умении жить для молодsх поколений, с. 6.
8.... A New Idea in Europe, "Potlach" №7.
9.Батай Ж., Проклятая часть: Сакральная социология, с. 147-155.
10.Мерфилд Э., Ги Дебор. Критические биографии, с. 20
11.Debord G., Decline and Fall of the Spectacle-Commodity Economy.
12-13.Вангейм Р., Трактат об умении жить для молодых поколений, с. 119.
14.Some of the Graffiti, "Situationist International", №1, 1969.
15.Смит Ф., Ситуационисты и наследие, №4.
16.Knabb K., Theses of Cultural Revolution, [in:] Situationist International Anthology.
17.Knabb K., The Situationists and Automation, [in:] Situationist International Anthology.
18.Рауниг, Г. Искусство и революция. Художественный активизм в долгом двадцатом веке, с.11.
Культурологічні Дослідження